життєва основа

1. n

життєво важливий орган

2. adj

1) життєвий

2) біол. вітальний

3) насущний; істотний, суттєвий; дуже важливий, вкрай необхідний

4) необхідний (для чогось — to)

5) енергійний; сповнений життя; жвавий

6) згубний (для життя); фатальний

7) поет. живий; одухотворений

8) життєздатний

* * *

1) життєвий; vital force /prіncіple/ життєва сила /-е начало/; vital capacіty життєва ємність легень; vital parts = vіtals 1; vital spark образн. іскра божа, душа, життя; біол. вітальний

2) життєво важливий, що має життєво важливе значення; насущний; vital іnterests життєві інтереси; vital questіon життєво важливий /найважливіший/ питання; питання першорядної важливості; vital іndustrіes найважливіші галузі промисловості; (to) украй необхідний (для чого-н.); secrecy іs vital to the success of the scheme конспірація абсолютно необхідна для успіху плану

3) енергійний, повний життя; живий; vital personalіty людина, сповнена життям /вогнем, енергією/; vital style живий стиль /мова/

4) згубний (для ж.иття); фатальний; vital wound смертельна рана; the vital shears поет. коса Смерті

5) поет. живий, живучий; одухотворений

6) біол. життєздатний; vital bіotype [hybrіd, pollen] життєздатний біотип [гібрид, -ая пилок]

7) демографічний; vital rates демографічні показники /коефіцієнти/; vital records облік /статистика/ природного руху населення

1) життєвість, життєздатність

2) живучість

3) життєва сила; життєва основа

4) енергія, енергійність; жвавість

* * *

1) життєвість, життєздатність; живучість; vitality of seeds життєздатність насіння; the vitality of slang живучість сленгу; an artіfіcіal language has no vitality штучна мова недовговічна

2) жвавість; енергія, енергійність; іntense vitality кипуча енергія; full of vitality живий, енергійний; lackіng vitality млявий, пасивний; style devoіd of vitality бліда /невиразна/ мова

1. n (pl lives)

1) життя; існування

2) живі істоти, життя

3) тривалість життя

4) строк перебування (десь)

5) строк служби (роботи) (машини тощо)

6) спосіб життя

7) громадське життя; стосунки (людей); суспільство

6) світські розваги

8) біографія, життєпис

9) енергія; жвавість; натхнення; пожвавлення

10) товариство

11) найважливіше, най необхідніше; основа; душа

12) натура, натуральна величина (тж life size)

13) застрахована особа

2. adj

довічний

* * *

1) життя; існування

2) живі істоти, життя; жива істота, людина; світ живих організмів

3) строк життя, все життя

4) спосіб або характер життя

5) громадське життя; взаємини ( людей)

6) життєпис, біографія

7) енергія, жвавість; наснага; пожвавлення; найважливіше, необхідне; основа; душа

8) жив. натура

9) cтpax. застрахована особа

10) = lifetime;

1. n

1) дно; днище; низ; нижня частина (чогось)

2) сидіння (стільця); сідниця, зад

3) підводна частина корабля

4) судно (торговельне)

5) суть, основа; підвалина, фундамент; засада

6) задня частина штанів

7) запас життєвих сил; витривалість; міцність

8) причина

9) ложе ріки, річище

10) мет. під, черінь

11) текст. фунт, протрава

12) pl тех. осад, гуща; осадок, поденки

13) корпус (плуга)

14) амер. низина, долина (річки)

15) тех. букса

2. adj

1) нижній, найнижчий

2) останній, крайній; що знаходиться на дні

3. v

1) прилаштовувати дно (низ, сидіння)

2) торкатися дна; вимірювати глибину

3) шукати причину; добиратися до суті; вникати, розуміти

4) обґрунтовувати, ґрунтувати (ся); будувати, засновувати (на — on, upon; звич. pass.)

* * *

1) низ, нижня частина; кінець

2) суть, основа

3) дно (моря, ріки, озера)

4) дно, днище

5) мop. днище; підводна частина корабля; судно ( торговельне)

6) сидіння ( стільця)

7) зад; задня частина штанів

8) запас життєвих сил, витривалість; міцність (людини, коня)

9) ложе ріки, річище

10) бyд. основа, фундамент; метал. під; гeoл. постіль, ґрунт; підстильна порода

11) басові або баритональні інструменти в оркестрі

1) нижній, найнижчий; останній, крайній

2) який знаходиться на дні, донний

3) який служить причиною; який лежить в основі

1) прилаштовувати дно, низ, сидіння

2) торкатися дна; вимірювати глибину

3) добиратися до суті, шукати причину; вникати, розуміти

4) (on, upon) pass базувати, обґрунтовувати; давати обґрунтування; базуватися, ґрунтуватися

5) тex. ґрунтувати

1) (в пространстве) початок (-тку) и (зап.) початок (-тку). [От початок дошки, а от кінець її (Київщ.). Нитки так попереплутувалися, що й не знайдеш ні початку, ні кінця (Київщ.). Початок (Шевченкової) поеми «Княжна» (Доман.)]. В -ле книги - на початку книжки (книги). От -ла до конца - від початку (від краю) до кінця (до краю). [Перейдімо поле від початку до кінця (від краю до краю) (Київщ.)]. -ло долины - верхів'я (початок) долини. Брать -ло - починатися, (реже) зачинатися. [Наша річка зачинається десь дуже далеко (Звин.)];

2) (во времени) початок и (зап.) початок, почин (-ну), починок (-нку), начаток (-тку), (зачало) зачало, зачаток (-тку). [Початок і не можна знать, відкіля взявся (Номис). Був початок осени (Грінч.). Перед початком учення (Васильч.). Тихо лину до ясного краю, де нема ні смерти, ні почину (Грінч.). Починок словесности руської (Куліш)]. Не иметь ни -ла, ни конца - не мати ні початку (ні почину), ні кінця (ні краю, ні кінця- краю). Нет ни -ла, ни конца - нема(є) ні початку (ні почину), ні кінця (ні краю, ні кінця- краю), нема(є) початку (почину) і кінця (краю, кінця-краю). [Душі почину і краю немає (Шевч.)]. В -ле - см. Вначале. В -ле чего - на початку чого. [На початку нового семестру (Київ)]. В самом -ле чего - а) на самому початку, наприпочатку чого; б) з почину, з починку; срв. ниже С самого -ла а и Сначала; в) (в зародыше) в зародку, в зароді, (в корне) в корені. [Удар, що мав їх усі (надії) в зароді розбити (Франко)]. В -ле жизни - на початку (свого) життя. В -ле своего поприща - на початку свого життьового шляху (своєї кар'єри). -ло весны - початок весни, провесна, провесень (-сни). В -ле весны - на початку весни, на провесні. -ло года - початок року. В -ле года, месяца - на початку року, місяця. -ло мира - початок (первопочаток) світу. [До початку сього світа, ще до чоловіка (Рудан.). Допитувався про первопочаток світу (Крим.)]. От -ла мира - від початку світа, відколи світ настав (зачався). -ло пятого (часа) - початок на п'яту (годину). В -ле пятого - на початку п'ятої. Для -ла (для почина) - на початок, на почин, для почину. [Дав йому п'ятсот карбованців на початок господарства (Грінч.). Дайте нам на почин (Грінч. III). Коли досі не бив ні разу, то виб'ю для почину (Мова)]. О -ле этого ещё и не думали - про початок цього ще й не думали, ще й заводу того нема(є) (не було). От -ла - з початку, з почину; срв. Искони. [Не заповідь нову пишу вам, а заповідь стару, котру маєте з почину; заповідь стара, се слово, котре ви чули з почину (Біблія)]. От -ла до конца - від (з) початку (з почину) до кінця, (диал.) з початку до останку. [Чоловікові не зрозуміти всього з почину та й до кінця (Куліш). З початку до останку він цілий вік не вилазить з чужої роботи (Звин.)]. По -лу - з початку, з почину. [З почину знати, яких нам треба ждати справ (Самійл.)]. Судить по -лу о чём - робити з (на підставі) початку висновок про що, висновувати (сов. виснувати) з (на підставі) початку що. С -ла существования чего - відколи існує що. С -ла существования мира - відколи існує світ, як світ стоїть (настав), як світ світом. С самого -ла - а) з (від) самого початку (почину), з почину, з починку, з (самого) зачала, з самого першу; см. ещё Сначала. [З самого початку виявився іронічний погляд на діячів у комедії (Грінч.). Російська держава від самого почину була заразом азійською державою (Куліш). З почину були самовидцями (Куліш). Він щось почав був говорити, да судді річ його з починку перебили (Греб.). Треба усе з зачала і до ладу вам розказати (М. Вовч.). Якби я знав (це) з самого першу, то я-б тоді сказав (Квітка)]; б) (прежде всего) з самого початку, насамперед, всамперед, передусім, передовсім. [Насамперед я перекажу вам зміст книжки (Київ)]; в) (сразу, немедленно) з самого початку, зразу, відразу. [Ми тільки-що наткнулись, він так-таки зразу і почав лаятись (Новомоск.)]. Начать с самого -ла - почати з самого початку (від самого краю). [Я почну від самого краю (Кониськ.)]. С -лом двадцатого столетия - з початком двадцятого століття (Вороний). Брать (вести) -ло - брати початок (почин), (роз)починатися. Иметь -ло в чём - мати початок (почин) у чому, починатися в чому и з (від) чого. Полагать, положить, давать, дать -ло чему - покладати (робити), покласти (зробити) початок чому и чого, давати, дати початок (почин) чому, (редко) скласти (закласти, зложити) початки чого, (основывать) засновувати, заснувати, закладати, закласти що; (показывать пример) давати, дати привід. [Шекспір поклав початок сьогочасної комедії (Рада). Я не скупий на подяку і, щоб зробити початок, пораджу… (Куліш). Леся Українка дає почин індивідуалістичній поезії (Рада). Я діла власного зложив початки (Біл.-Нос.). Другу тисячу доклав, а хліб продам, то з баришів закладу третю (Тобіл.). Як ви дасте привід, то й инші сядуть на коней (Н.-Лев.)]. Получать, получить -ло от чего - починатися, початися, ставати, стати з (від) чого, походити, піти, виходити, вийти, по(в)ставати, по(в)стати з чого; срв. Происходить 2. [З тої коняки і почалися наші коні (Рудан.). Як і від чого все стало? (Самійл.)]. -ло этого идёт от чего - це бере початок (почин) (це починається) з (від) чого. -ло этого рода идёт от такого-то - цей рід походить (іде) від такого-то. Доброе -ло полдела откачало (- половина дела) - добрий початок - половина справи (діла); добрий початок (почин) до кінця доведе; добре почав, добре й скінчив. Не дорого -ло, а похвален конец - не хвались починаючи, а похвались кінчаючи. Лиха беда -ла - важко розгойдатися, а далі легко;

3) (причина) початок, причина, (источник) джерело. [В цих оповіданнях землю показано, як невичерпне джерело вічної астрономічної казки (М. Калин.)]. -ло -чал - початок початків, причина причин, джерело джерел, первопочаток (-тку), первопричина, перводжерело. -ло света (оптич.) - (перво)джерело світла. Вот -ло всему злу - от початок (причина, корінь) всього лиха (зла);

4) (основа) основа, (возвыш.) начало, (принцип) принцип (-пу), засада. [Життьова основа людини є той самий принцип, що надихає природу (М. Калин.). Охопити в статті цінності великої культури, щоб у тисячі рядків нерозривно сплелися порізнені начала (М. Калин.)]. Доброе, злое -ло - добра, недобра основа, (возвыш.) добре, недобре начало. Духовное и плотское -ло - духова (духовна) і матеріяльна основа, духовий (духовний) і матеріяльний принцип. -ла жизни - життьові основи (засади). -ло возможных перемещений - принцип можливих переміщень;

5) -ла (мн. ч.) - а) (основные принципы науки, знания) основи, засади чого. -ла космографии, математики - основи (засади) космографії, математики. Основные -ла - основні засади (принципи); б) (первые основания, элементы) початки (-ків) чого; срв. Начатки 2 а. -ла знания - початки знання; в) (основания) основи, підстави (-тав), засади (-сад), принципи (-пів). [Перебудування світу на розумних основах (М. Калин.). Ми збудували нову армію на нових засадах, для нових завдань (Азб. Комун.)]. -ла коллегиальные, комиссионные, компанейские, корпоративные, паритетные, полноправные - засади (реже підстави) колегіяльні, комісійні, компанійські (товариські), корпоративні, паритетні (рівні, однакові), повноправні. На коллегиальных, комиссионных -лах - на колегіяльних засадах (колегіяльно), на комісійних засадах. На -лах хозрасчета - на підставі госпрозрахунку. Вести дело на компанейских -лах - провадити підприємство (справу) на компанійських засадах;

6) (коренное вещество) основа, (материя) речовина, матерія, надіб'я (-б'я). Горькое -ло - гірка основа (речовина), гіркота. Красящее - ло - фарбовина, фарбник (-ка и -ку), красило. Коренное -ло кислоты - корінна основа кислоти;

7) (химич. элемент) елемент (-та);

8) - а) (власть) влада, уряд (-ду), зверхність (- ности); срв. Начальство 1. Быть, находиться под -лом кого, чьим - бути (перебувати) під владою (рукою) в кого, чиєю, бути під урядом (проводом) чиїм, бути під зверхністю чиєю, бути під ким. Держать -ло, править -лом - перед вести; (править) керувати, правити ким, чим, де, старшинувати над ким, над чим, де; см. Начальствовать 1; б) см. Начальник;

9) церк. - а) (начальные слова, -ные молитвы) початок молитви, початкові молитви, (возвыш.) начало. Творить -ло - правити начало; б) (первая ступень иночества) новоначало, новопочаток (-тку). Положить -ло - закласти новопочаток, взяти постриг, постригтися в ченці (о женщ.: в черниці). Быть под -лом - бути (перебувати) під чиєю рукою, бути під керуванням (під наглядом) у кого, чиїм, бути на покуті. [Під рукою того старця перебувало троє послушників (Крим.)]. Отдать кого под -ло кому - здати кого під чию руку (під чиє керування);

10) -ла (чин ангельский) церк. - начала (-чал), початки (-ків).

* * *

1) поча́ток, -тку, почи́н, -у, почина́ння

2) (первоисточник, основа) осно́ва, пе́рвень, -вня; ( причина) причина, початок

3)

4)

5) (научный закон, правило) принцип

6) (ед.: о начальнике, главе) начальник

n pl

1) (вжив. як sing) життєві сили; життєздатність; стійкість; опірність (організму); витривалість

2) задатки

3) будова (конституція) організму

4) джерело сили; опора; основа

* * *

викор. з дiєcл. в oдн. (життєві) сили, життєздатність, стійкість; опірність ( організму), витривалість

ВІРА - термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основ і критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, В. сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. В. безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. гранична ситуація) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "В." в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні В. - це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної В. з В. як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму В. посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого - необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в т.ч. історичної, В. постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки В. як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає В. до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість В. в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія - це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення В. відіграє першорядну роль.

1) кістковий мозок

2) суть, основа

3) книжн. енергія, життєва сила

4) розм. товариш; чоловік; дружина

5) розм. пара, рівня

6) бот. кабачок (тж marrow squash)

* * *

1) кістковий мозок

2) суть, сутність, основа; найістотніше, основне (тж. the pith and marrow)

3) енергія, життєва сила

1) товариш

2) чоловік; дружина

3) пара; рівня

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.

ПРАКТИКА ( від грецьк. πρακτικά - справа, діяльність, учинок) - поняття, що характеризує особливий різновияв активності людського світовідношення, філософське витлумачення котрого тяжіє або до універсалізму (коли П. поєднує учинково-моральнісні, пізнавальні та етичні характеристики), або до локалізації чуттєво-матеріального (що спричиняє занижену оцінку П.). Спробу поєднати окреслені характеристики П. здійснив марксизм, де чуттєво-предметна, цілепокладальна діяльність суспільної людини з освоєння й перетворення природних та соціальних сил постає як предметна основа формування людини, онтологічний стимул розвитку її творчо-духовних здатностей, у т.ч. й пізнання. Самовідособлення людини серед сущого у процесі антропосоціогенезу обертається згодом тяжінням до експансії у довколишню дійсність, котра сприймається переважно як об'єкт людських зазіхань Д. аному типові світовідношення притаманний антропоцентризм, який супроводжується гіперактивізмом і титанізмом, прагненням до щобільшого панування над Землею (зокрема, завдячуючи прогресуючій технізації). Через надмірне протиставлення суб'єкта об'єктові П. є найбільш концентрованим втіленням здатності суспільної людини до виокремлення з природи, граничним виявом якого стали "сутнісна безпритульність новоєвропейської людини" (Гайдеггер) та глобально-екологічні проблеми сучасності С. пробами осягнути цю суперечливість П. просякнуто багато різновидів посткласичної західної філософії (уявлення про практичну зумовленість інтелекту Вергсона та прагматистів; про "інерціальні" властивості П. - Сартра та представників Франкфуртської школи; про кризу новоєвропейського гуманізму - Ніцше, Гайдеггера, Фуко та ін.; про самовичерпаність антропоцентризму - Гьосле, Ионаса тощо). Ще німецькою класичною філософією зафіксовано таку фундаментальну рису П., як здатність поєднувати всезагальність та безпосередність світовідношення. Вона визначає форму, притаманну практичній життєдіяльності людини. Але людинокреативний потенціал її залежить од змістовного наповнення - від взаємодії різних складових предметного змісту П. Цей зміст не є тотожним ні матеріально-речовинним компонентам трудової діяльності, ні уречевленим виявам суспільних відносин Н. езвідний він також і до матеріально-перетворювальних властивостей світовідношення. У найзагальнішому виявленні він концентрує смислову націленість останнього. Під "знаряддєвістю", у руслі котрої світ постає перед суб'єктом життєдіяльності лише як засіб, розуміється одвічна комунікативність предметного змісту Π. - здатність універсалізувати будь-який знаряддєвий вплив на довколишню дійсність, доводячи його до рівня всезагального способу предметно-матеріального освоєння людиною світу. Отже, комунікативність є тим шаром предметного змісту П., котрий уможливлює тип раціональності людського ставлення до світу, коли останній стає не тільки об'єктом маніпуляцій з боку діючого суб'єкта, а й самоцінністю, що має бути не лише перетворена відповідно до устремлінь суб'єкта світовідношення, а й освоєна людиною. Таким ідеалом новоєвропейського гуманізму наснажені найбільш масштабні філософські уявлення про П., предметний зміст якої сягає сфери свідомості, самосвідомості, а отже, духовного забезпечення практичної життєдіяльності людини. Розузгодженість між перетворенням та освоєнням світу - чи не найфундаментальніша колізія П. Концентрований вияв її - гіперактивістська зорієнтованість світовідношення, деградація останнього до "знаряддювання", коли нехтують самоцінністю різновидів буття, що потрапили в орбіту людських зазіхань. Із поступом техногенізації світовідношення "знаряддювання" підминає під себе і матеріально-предметну діяльність, і міжлюдські взаємини, і пізнавальну активність, спрямовуючи її на убезпечення всевладдя людини. Остання, зрештою, і сама стає знаряддям власного панування, "засобом для втілення власних проектів" (Гайдеггер) В. ідчуттям того, що не інструментальність (маніпулятивність), а комунікативність є осердям предметного змісту справді людського ставлення до світу, наснажений інтенсивний розвиток західноєвропейської філософської думки 60 - 70-х рр. Погляд на комунікативність як на останнє підґрунтя і свідомості, і пізнання, і суспільного буття, і екзистенції пов'язаний із протиставленням двох визначальних типів раціональності: "інструментальної" та "комунікативної" - діалогічної, націленої на тотальне взаєморозуміння, убезпечуване досвідом особистої причетності суб'єкта світовідношення до унікальних форм життя (Вебер, Апель, Габермас, Бубер, Больнов).

1) життя; існування

2) живі істоти, життя; жива істота, людина; світ живих організмів

3) строк життя, все життя

4) спосіб або характер життя

5) громадське життя; взаємини ( людей)

6) життєпис, біографія

7) енергія, жвавість; наснага; пожвавлення; найважливіше, необхідне; основа; душа

8) жив. натура

9) cтpax. застрахована особа

10) = lifetime;

СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.

1) низ, нижня частина; кінець

2) суть, основа

3) дно (моря, ріки, озера)

4) дно, днище

5) мop. днище; підводна частина корабля; судно ( торговельне)

6) сидіння ( стільця)

7) зад; задня частина штанів

8) запас життєвих сил, витривалість; міцність (людини, коня)

9) ложе ріки, річище

10) бyд. основа, фундамент; метал. під; гeoл. постіль, ґрунт; підстильна порода

11) басові або баритональні інструменти в оркестрі

1) нижній, найнижчий; останній, крайній

2) який знаходиться на дні, донний

3) який служить причиною; який лежить в основі

1) прилаштовувати дно, низ, сидіння

2) торкатися дна; вимірювати глибину

3) добиратися до суті, шукати причину; вникати, розуміти

4) (on, upon) pass базувати, обґрунтовувати; давати обґрунтування; базуватися, ґрунтуватися

5) тex. ґрунтувати

1) кістковий мозок

2) суть, сутність, основа; найістотніше, основне (тж. the pith and marrow)

3) енергія, життєва сила

1) товариш

2) чоловік; дружина

3) пара; рівня

ДІАЛЕКТИЧНА ЛОГІКА - наука про філософське мислення, створена Гегелем і викладена ним у творі "Наука логіки" (1812 - 1816). Основний її принцип - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру Д. л. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Дана послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Через це Д. л. збігається з теорією пізнання В. ся Д. л. є системою філософських категорій, кожна з яких - певне визначення принципу, ланка його розгортання. Це стосується і першої з ланок - початку логіки, що фіксується збігом початку і принципу. Але принцип має і подальші категоріальні визначення. Тому вони не тотожні. Ця двоїстість синтезується в положенні: початок є найпростіша, найелементарніша форма принципу. Наступний логічний рух збагачує принцип новими визначеностями, а розходження його з принципом знімається принципом сходження від абстрактного до конкретного. Конкретне Гегель розумів як єдність багатоманітного або як єдність протилежностей. Одна категорія переходить в іншу, протилежну, і навпаки: виникає синтез, який є основою розгортання нових категорій. Оскільки протилежності не існують відокремлено одна від одної, то за допомогою принципу єдності протилежностей утворюється необхідний зв'язок логічних форм, і їх рух є внутрішньо закономірним. Послідовне розгортання єдності протилежностей здійснюється у вигляді принципу заперечення заперечення, за яким побудована вся система Д.л. Він виражає синтез полярних категорій, які нероздільні і в той же час негативні одна до одної. Оскільки загальна послідовність категорій відтворює загальний процес людського пізнання, діє принцип збігу логічного та історичного: в античній філософії основною була категорія буття, в Новий час - сутність, в нім. класичній, і особливо, в гегелівській, - поняття як основна форма діалектичного мислення. На кожному з трьох ступенів логічного процесу Гегель відкрив специфічну форму зв'язку категорій чи понять: у бутті - перехід, у сутності - співвідносність протилежних визначень - рефлексію (їх відображення одна в одній), в понятті - розвиток. Генетичну структуру буття утворюють три основні категорії: якість - кількість - міра. В ній діє закон переходу якісних змін в кількісні і навпаки. Мінливість буття дає змогу відкрити його постійну основу, субстрат. Оскільки речі з'являються й зникають, вони постають як явища, і через них мислення заглиблюється в сутність. Структура другої ступені теж потрійна: сутність - явище - дійсність Н. айбільш глибинним тут є закон діалектичної суперечності. Гегель сформулював положення, за яким всі речі в самих собі суперечливі, суперечність є корінь всякого руху і життєвості. Суперечність Гегель тлумачив як єдність протилежностей, які, отже, не мають самостійного значення. Вони - моменти, підпорядковані сторони чогось третього. Це третє - носій протилежностей, їхня основа. Гегель подає подвійний перехід від сутності до явища і навпаки. Тому вся друга книга його твору є логічним спростуванням агностицизму Канта, який цей перехід заперечував. Поняття - третій ступінь логічного процесу - становить єдність буття і сутності. Цим поняття в Д. л. відрізняється від його розуміння в традиційній логіці, в якій його визначали як відтворення лише суттєвих властивостей речей. Формою існування поняття Гегель вважав розвиток - розкриття й конкретизацію поняття. Стадіями такого розвитку постають суб'єктивне поняття, поняття об'єкту та їх єдність - ідея. До останньої Гегель відносив ідею пізнання, практичну ідею і їх єдність - абсолютну ідею, тому що саме поєднання пізнання і практичної діяльності є для людини найбільш глибоким, абсолютним знанням. Таким чином поєднуються логіка (наука про категорії як форми мислення), теорія пізнання (яка вивчає процес і ступені пізнання) і діалектика (яка утворює основні зв'язки категорій як логічних форм мислення і пізнання). У вітчизняній літературі проблемам Д. л. приділялась велика увага. Особливе значення мають праці Шинкарука, він відродив традицію дослідження нім. філософської класики в Україні і створив школу такого дослідження.

ІНСТИНКТ ( від лат. instinctus - спонука, імпульс) - сукупність складних, спадково зумовлених актів поведінки, характерних для особин даного виду за певних умов існування. Первинні уявлення про І. з'явилися ще в античній філософії, де він ототожнювався з "нижчими формами душі" у тварин і протиставлявся вищим душевним проявам людини та людському розумові. Історично І. розглядався як природна основа біологічно важливих спонук, а поняття І. протиставлялося також набутим формам поведінки, навчанню, раціональному, розуму тощо. Якщо поведінка тварин розглядалася як сукупність І., то людська поведінка тлумачилася як комбінація "сліпих" І. та раціональної думки. У психологічних теоріях Фройда та Мак-Дугалла І. ототожнювався з ірраціональними силами, нездоланними мотивами поведінки, спрямованими на досягнення цілей. Інстинктивним проявам поведінки відповідають певні емоції. Дарвін запропонував визначати І. як елементи поведінки, що можуть успадковуватися і є продуктом природного добору, який постійно еволюціонує разом з іншими ознаками та проявами життєдіяльності тварин. Ідеї Дарвіна склали основу класичної етології Лоренца та Тінбергена (1937). Згідно з нею, багато типів поведінки тварин сформовані на основі низки комплексів фіксованих дій, що є характерними для тварин даного виду і переважно детерміновані генетично. Згодом І. почали розглядати як одну з форм адаптивної поведінки, на яку, подібно іншим генетичним ознакам, діє природний добір. На основі новітніх даних етології та генетики створено сучасну концепцію генетично обумовленої поведінки, яка дозволяє описувати та аналізувати структуру поведінки без вживання поняття "І.".

Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна - 347 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків - останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із "семи мудреців"). П. починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями П. щодо перетворення держави). Але невдовзі П. арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями П. для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де бл. 387 р. П. заснував власну філософську школу - Академію (див. платонізм). П. є першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хронологізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям П. (т. зв. "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діалоги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 - сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Визначення" та 7 неавтентичних діалогів Р. ізні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину творчості становлять т. зв. "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які П. вважав за можливе викладати лише усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів П. така: 1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) - "Апологія", початок роботи над "Державою"; 2) "академічний" період (387 - 367) - дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіад І", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон"; 3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366 - 361) - десята книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів"; 4) завершальний період (360 - 347) - "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (автобіографічний) лист. У цей же час в академічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про справедливість", "Листи". Всі ці твори вважаються Теслефом написаними за життя П., - ним особисто або під його вирішальним впливом. Виняток - "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення" Д. іалогова форма творів П. не випадкова і відповідає специфіці платонівського методу. П. розвиває і доводить до досконалості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу П. - це діалектика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання надчуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впевненість, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер. її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія П. охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижневі платонівської творчості - як життєвої, так і інтелектуальної - є намагання подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. П. створює грандіозну полісну утопію - зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспільства - того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, - неможливо без з'ясування сутності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визначальним для творчості Π. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють достеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів - не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу - лише чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Напр., всій сукупності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просторовість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. П. називає її "приймальницею всього" - тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як можливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигляду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керуючись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак поруч з власне буттям П. концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" - інобуття. Онтологія становить наріжний камінь філософії П., хоча її систематична концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення П. про державу (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його П. розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут завершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою досконалої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доброчесності і суспільної справедливості Ц. е робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" П. виділяє сім типів державного устрою. Перший - "царство Кроноса" - додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керували божественні посланці. Власне держава і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божого керування, що його люди втратили С. еред існуючих типів держави П. вважає два правильними (монархія, аристократія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Відповідно до кожного устрою П. виокремлює створюваний ним тип людини С. труктуру досконалої держави утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники - ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість - виробникам, мужність - воїнам, мудрість - філософам. Засадниче значення має четверта чеснота - справедливість В. она притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три головні частини (засновки): жага (бажання), запал (воля), розмисл. Вони є основними силами, котрі визначають життя душі. їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. Залежно від переваги того чи того засновку, утворюються різні типи душі. Онтологія і вчення про душу визначають теорію пізнання П. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямований на достеменне буття - вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і контактувала з ними; пізнання - це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися С. итуацію пізнання П. передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні - чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесного світу, щоб побачити достеменну реальність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнавальна здатність - це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовлених начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку можливо пізнавати шляхом розсуду, розмірковування (діанойя). Досягнення знання - це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визначення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. П. відіграв ключову роль у розвитку західної метафізики: вчення про буття надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, подавши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого суспільства і обґрунтувала практику соціальних перетворень. П. мав вирішальний вплив не лише на подальшу античну думку (див. Аристотель, платонізм), а й на всю європейську філософську традицію.

[br]

Осн. тв.: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".

ПОВЕДІНКА - процес зміни станів певної речі або істоти, що відповідає їхній внутрішній природі як цілому. Важливою для загального осмислення поняття П. є його етимологічна основа, що вказує на "поведення", "ведення" себе, "володіння" собою (behaviour); вужче значення П. також стосується здатності біологічних індивідів певним членом "тримати" себе, надавати своїй взаємодії із середовищем деяких сталих рис. У такому розумінні П. - типовий предмет біологічних (зокрема в етології), фізіологічних, психологічних досліджень (ключові терміни: "інстинкт", "навичка", "умовний рефлекс", "стимул", "потреба", "мотив" тощо). В осмисленні П. як власне людської характеристики здатність до самоорганізації позначає спосіб існування, активним чинником якого є усвідомлений волевияв самого суб'єкта П. Людська П. корелює зі складною системою цілей, мотивів, настанов, внутрішніх смислів, свідомих та неусвідомлених прагнень і потягів, завжди так чи інакше поєднаних і актуалізованих певним рішенням суб'єкта стосовно способу своєї присутності у світі. Водночас поняття людської П. ґрунтується на припущенні, що свідома вольова самодетермінація не є єдино визначальним чинником у житті людини; саме її взаємодія або зіткнення з іншими внутрішніми або зовнішніми чинниками (що їх вона незрідка сама й пробуджує) формує неповторну цілісність П. особистості або групи. Моральний аспект П. пов'язаний із розкриттям характеру і меж впливу на поведінковий процес моральних норм, цінностей та інтенцій людського суб'єкта, що реалізуються, визначальним чином, у його свідомому й відповідальному волевиявленні. Звідси неминучими при будь-якому морально-етичному аналізі людської П. виявляються припущення про її суб'єктний і відповідальний характер, наявність у ній певних елементів власне етичної раціональності тощо. Починаючи з кінця XIX ст. в західній психології й філософії мали місце спроби витлумачити й описати П. в її об'єктивованій формі, незалежно від внутрішніх регулятивних механізмів людської психіки, за моделлю "стимул - реакція" (Торндайк, Уотсон та інші представники біхевіоризму). Концептуально вразливі, такі спроби усе ж сприяли зосередженню уваги на специфіці самого феномена людської П. й запровадженню поведінкових моделей у різноманітні галузі сучасного гуманітарного пізнання.

ПРИНЦИП ( від лат. principium - начало, основа) - 1) Першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки. Античні філософи прагнули віднайти П. існування усіх речей і, зазвичай, пов'язували його із субстанцією О. д XVI - XVII ст. в європейській філософії П. почали тлумачити здебільшого як категорію теоретико-пізнавальну на основі розрізнення того, що лежить в основі дійсності, - П. буття і того, що лежить в основі пізнання цієї дійсності, - П. пізнання. В подальшому розуміння П. переміщується у сферу логічного виразу пізнання; П. стає центральним поняттям, основоположною ідеєю, що пронизує певну систему знання і субординує його. У межах теоретичного знання П. означає вимогу розгортання самого знання у систему, де всі теоретичні положення логічно пов'язані між собою і випливають певним чином одне з одного. Будьяка теоретична система знання ґрунтується на принципах, пов'язаних між собою. 2) Внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності.